У юності я перенесла операцію, після якої лікарі зробили мені похмуре відкриття: ніколи не зможу мати дітей. Мої мрії про сім’ю розбилися вщент. Життя стало одноманітним: будинок – робота, робота – будинок. Страх охоплював мене від думки про стосунки: кому потрібна жінка, нездатна народити дітей, тобто виконувати свою головну біологічну функцію? Успіх усміхнувся мені, коли в моєму житті з’явився Віталій.
Я одразу розповіла йому про свою проблему, ми одружилися і разом почали створювати бізнес. Наша відданість справі принесла свої плоди, а за ними й багатство. За три роки ми збудували будинок, купили машину і багато подорожували. Однак ми прагнули чогось більшого. Після однієї душевної розмови ми вирішили всиновити дитину. Маринка, ніжна та ласкава дівчинка, зачепила наші серця з першої нашої зустрічі.
Дивно, але вже через місяць вона назвала нас «мамою» та «татом». Вона була настільки схожа на Віталія, що ніхто з наших знайомих не міг зрозуміти, що вона не наша біологічна дитина. Якось, коли Віталій та Маринка готували на кухні, я почула на вулиці плач немовляти. Спочатку я не звернула на нього уваги, але потім плач посилився, і я вирішила розібратися, в чому річ. На свій подив, я виявила в колясці покинуте немовля.
Поліція знайшла біологічну матір немовляти, яка вже мала п’ятьох дітей, і вона не могла дбати про ще одну дитину. Ми з Віталієм не роздумуючи, вирішили всиновити малюка і назвали його Богданом. Це було схоже на божественне благословення. Маринка була щаслива, що в неї з’явився братик. Попри шанси, які колись здавалися непереборними, моя мрія про сім’ю здійснилася. Щовечора я дякую Богові за це диво, молюся за їхнє здоров’я і довге, щасливе життя.