Вони зустрілися три роки тому у спільних знайомих. Низький незнайомий чоловічий голос у передпокої одразу привернув увагу Марини. А коли вже зустріла погляд сірих очей, які, здавалося, пронизували її всю, зрозуміла: зникла. Сергій того вечора зголосився проводжати її додому. Серце Марини затремтіло в радісному передчутті чогось нового та великого. Холодним душем стали слова подруги, кинуті немов жартома: «Дивися, Маринко, Сергій у нас чоловік одружений, його Аллочка, якщо що, тобі коси повирає…» — і знала ж, що біля під’їзду власного будинку треба просто попрощатися. Але губи, всупереч аргументам, коли чоловік запропонував зустрітися «завтра», самі прошепотіли: «так». І ось уже три роки вони кохають одне одного. Три роки він переконує її, що то вона, Марина, жінка його мрії. Треба ще трохи почекати, доки підросте його син. Йому зараз 13, ось переживуть важкий підлітковий вік
– і він залишить зненавиджену дружину і буде завжди поряд з нею, єдиною коханою. Бабуся не раз говорила Марині: «Не бери чужого, стрій своє. Навіть коли він піде із сім’ї, ніколи твоїм не буде: сина з голови просто так не викинеш. Ти молода, тобі твоє життя та щастя будувати треба. На чужому горі його не збудуєш». Марина раптом згадала, як домовлялася із Сергієм зустрічати разом останній Новий рік. Сина мав відправити до тещі, дружині скаже, що терміново викликали на роботу. Вона ще з обіду відпросилася у начальства, навіть на келих шампанського не лишилася. Готуючи вишукані страви, весело поглядала на пухнасту зелену красуню, яку Сергій приніс напередодні: «Ось він зараз прийде – і ми почнемо її вбирати. Вперше разом, по-сімейному». Годинник пробив 9, 10, 11… Сергія не було. Марина сиділа вся така ошатна, у новій сукні, з зачіскою, макіяжем і ще сподівалася, що ось-ось у двері зателефонують.
Подзвонили. Тільки не у двері. Підняла слухавку мобільного та почула шепіт Сергія: «Теща захворіла, хлопець залишився вдома. Прийду як завжди. Цілую». Вона безсило опустила руки: як їй набридло проводжати старий рік однієї. Сергій о 12 годині піднімав келих шампанського з дружиною та сином. І лише 1 січня вдень приходив до неї, своєї коханки, зустрічати Новий Рік… ялинка так і залишилася стояти у кутку без прикрас. А ще зрадницька пам’ять повернула одного з літніх вечорів. Він запросив її до ресторану-караоке. Вони співали старі пісні про кохання, було дуже весело, Сергій мав залишитися з нею цілу ніч. Але коли вони пішки поверталися вечірнім містом, раптом «ожив» його мобільний. «Так, добре, скоро буду». Потяг її в найближчу аптеку, вийшов звідти з пакетом медикаментів: «Пробач, доведеться йти додому, щось мій хлопчик погано почувається», — ніяково усміхнувся.
Досі Марина пам’ятає, як різануло її тоді це слово: «додому». Двері купе роз’їхалися. «Провідниця», — промайнуло в Марининій голові. Зате перед нею стояв симпатичний хлопець у камуфляжі. — Хороший сьогодні день, — замість привітання з посмішкою промовив. — Можливо, — трохи розгублено відповіла Марина. — Якщо нам уже їхати кілька годин, давайте знайомитися. Мене звуть Олег, – не знімаючи посмішки з лиця, військовий сів навпроти. Він говорив спокійно, посміхаючись, їй майже нічого й не треба було відповідати. Олег виявився дуже цікавою людиною. Захоплювався туризмом, де тільки не був! У горах Кавказу та Тянь-Шаню, на Памірі, Камчатці… І так цікаво розповідав! А як умів слухати! Вони проговорили цілу ніч. Марина забула геть-чисто всі свої проблеми і не помітила, як минув час. І тільки коли поїзд наближався до станції, вона згадала, що на пероні на неї мав чекати Сергій.
Вмить стала серйозною. Олег помітив зміну настрою супутниці. — Марине, я приїхав по службі — частину вивели і зараз вона дислокується у вашому місті, я тут нічого не знаю. Може, проведеш екскурсію? Вони обмінялися телефонами. Перед виходом із вагону Марина забарилася – чомусь не захотіла, щоб Олег бачив її із Сергієм. А він не наполягав на проводженні, тільки сказав, що обов’язково передзвонить. Сергія на пероні не було, і дзвонити йому вперше за три роки Марині не схотілося. З Олегом, як і домовились, побачились за день. Він її зустрів із великим букетом ромашок. Вона показала йому центральну вулицю, обійшли парк, їли морозиво у літньому ресторанчику, навіть на атракціонах каталися. До кінця дня у Марини все зміцнювалася думка, що вона не хоче розлучатися з цим чоловіком. І раптом Олег випалив несподівано: — Давай зайдемо в гості до моїх знайомих! Марина обімліла, коли двері квартири відчинив…
Сергій. Чоловік збентеженими очима дивився на свою коханку і, мабуть, не розумів, що вона тут робить. — Олежка, а що то за красуня з тобою? — Встала за спиною чоловіка Алла. — Моя дружина, Марина, — просто відрекомендував Олег. Сергій тільки очі витріщив… У кімнаті було галасливо, всі запрошували прибулих за стіл – негайно випити чарку і закусити. — Не пояснювати ж, що ми тільки вчора поїздом познайомилися, — прошепотів Олег на вушко Марині. — А так одразу все всім зрозуміло, — він пильним поглядом подивився на жінку. — А розписатися ми хоч завтра можемо, я ж військовий, мені місяць для роздумів не треба. На мить Марина не пошкодувала, що пов’язала свою долю з Олегом. Сергій після того вечора кілька разів намагався з нею зустрітись та поговорити. Але Марина була непохитна: вона хоче будувати своє життя.